Відомо, що історія кожної мови тісно пов’язана з історією того народу, який виступає носієм цієї мови. 
Відповідно, виникнення української літературної мови основним чином базується на історії українського народу. Тривалий час мовознавці визначають нові версії щодо цього, через що виявляються спірними теорії розвитку української мови, тому важливо орієнтуватись на фактичні дані.
З історії української мови X – XIII ст.
Агатангел Кримський в своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” описав і визначив українські слова в давньоруських текстах періоду Київської Русі, наприклад: стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, повінь. Помітними явищами є також фонетичні риси, характерні для української мови, такі як перехід «е» в «о» після шиплячих звуків: жона (жена), нічого (ничего); наявність літери «в» у кінці слова дієслів минулого часу: ходив (ходил), взяв (взял). Саме цей період більшістю мовознавців визначається початком формування української літературної мови та народності.
Згідно з історичними даними, роль літературної мови цього періоду виконувала старослов’янська мова, що є предком сучасної української мови. В цей період уже створювались літературні тексти високого стилю.
З історії української мови ХІV – ХVII cт.
Під час панування Литви та Польщі на території південно-західних земель Русі староукраїнська мова піддалась впливу народно-розмовного лексикону, офіційною залишалась руська мова як в усному, так і писемному мовленні, маючи елементи української мови в своєму складі.
Цей період також відзначився формуванням української народності, відповідно, посилюється роль української мови, як національної ознаки, яка проявляється в діловій мові, літописах, листуваннях тощо.
З історії української мови ХVII – поч. XVIII ст.
В цей час відбувається активний розвиток української писемності (ліричні, бурлескні вірші, козацькі літописи, історична проза, ділові документи), але становище різко змінилося під впливом історичних подій – перебування під владою Російської імперії (др. пол. XVIII ст.), коли офіційною мовою визнається російська. Незважаючи на заборони, українська мова продовжувала розвиватись. Таким чином, друком вийшла «Енеїда» І. Котляревського, що стає початком нової української літературної мови. Творчість його послідовників, серед яких – П. Гулака-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко сприяла підтриманню та збагаченню норм в новій літературній мові.
З історії української мови ХІХ – XХ ст.
Визначною подією цього періоду є поява «Кобзаря» Т. Г. Шевченка, який ввів нові мовні засоби, зробивши їх нормою для української літературної мови (лексичні, граматичні, синтаксичні засоби). Відбувається розширення сфер використання української літературної мови на Східній та Західній Україні, не тільки в творах письменників, а й освітніх закладах.
За радянських часів змінюється та збагачується мова через істотні зміни в житті народу, серед якого значно поширюється, зокрема, утворюючи нові лексичні одиниці та граматичні норми, незважаючи на утиски з боку влади цього періоду на території України. З 28 червня 1996 року українська мова нарешті набуває статусу державної мови України.
Пройшовши, можна сказати, досить складні етапи формування, українська мова здобула статус офіційної і на сьогоднішній день вважається одним із найважливіших національних надбань українців, продовжуючи змінюватись та збагачуватись прийдешніми поколіннями українського народу.
Останні коментарі